Олена Богоявленська: Мені довелось починати все з нуля

Ще донедавна на карті українського карате практично не було Тернополя. Але сьогодні у файному місті працюють кілька клубів, серед них – клуб Шидай, яким керує Олена Богоявленська, переселенка з Мелітополя.

Пані Олена розповіла про свою долю і плани прес-службі Української федерації карате.

Яким був ваш шлях у карате до війни?

Моє життя було пов’язане з двома містами Запорізької області – Бердянськом, де я народилась, зростала та почала займатись карате, і Мелітополем, де я вчилась в університеті, а потім мешкала та заснувала свій клуб карате Шидай. Як відомо, обидва ці мої рідні міста у лютому 2022 року опинились під російською окупацією…

Я почала займатись карате в бердянському клубі Фудосін у Юрія Ковзікова. Виступала на стильових турнірах з контактного карате, у WKF змагалась вже наприкінці кар’єри, яку завершила 2008 року через травми. Здобула освіту в Таврійському національному університеті (Мелітопольський філіал) за фахом "фізична реабілітологія", а потім Запорізький державний університет за фахом "тренер". У 2015 році у Мелітополі заснувала клуб карате Шидай (це слово означає 4 стихії – земля, вода, вогонь та повітря). Ми розвивались, я плідно співпрацювала з колегами Олексієм Галактіоновим, Юлією Александровою, Богданом Луцаєм – нажаль, сьогодні мені огидно згадувати ці імена через їх поведінку під час окупації.

Але тоді все йшло добре. У нашого клубу було три зали, займались понад 200 дітей, ми проводили чемпіонат Запорізької області. У нас були великі плани. Напередодні війни я придбала залу на 600 кв. метрів у приміщенні будинку побуту, де планувалось проводити великі семінари. Залу ремонтували, вона мала відкритися влітку 2022 року, але настало 24 лютого…  

Два місяці я прожила під окупацією, але це було для мене дуже небезпечно – через мою патріотичну позицію. Багато людей знали про мою активність, про участь у самообороні 2014 року. Залишатися вдома далі було неможливо, тому я з 7-річною дочкою виїхала з міста.

Як ви опинились у Тернополі? Чому саме таким став ваш вибір?

Спочатку ми з донькою приїхали до Запоріжжя, де живе моя сестра. До речі, колона автомашин, яка виїхала з Бердянська перед нами, а також колона, що виїхала після нас, були розстріляні окупантами. Нам просто пощастило.

У Запоріжжі ми пробули місяць. У той час я як волонтерка займалась гуманітарною допомогою окупованим районам: збирали та доставляли туди ліки. Але потім нашого водія поранили, діяльність припинилась, а у Запоріжжі тоді, як власне й сьогодні, також стало гучно та неспокійно. А ми вже були травмовані війною і прагнули дістатись якогось тихого та спокійного міста.

Потім ми чотири місяці прожили біля Вінниці – у приміщенні церкви. Але доньці був потрібен соціум, і я майже випадково обрала Тернопіль. Я там бувала раніше, місто мені сподобалось, і я знала, що там майже немає карате – тому в мене буде простір  для роботи.

Як ви адаптувались на новому місці та розпочали роботу?

Тернопіль – дійсно приємне, затишне та спокійне місто. Мені довелось починати все з нуля, і я ніби повернулась на 15 років назад, коли починала діяльність у Мелітополі. Тобто, ходила по школах, роздавала визитівки, хвалила себе. Проте там у мене були соціальні зв’язки, багато знайомих, працювало сарафанне радіо. А в Тернополі таких можливостей я не мала.

Проте мені вдалося і набрати дітей, і знайти залу – ще й окремому приміщенні. Приміщення невеличке, підвальне, але за рахунок цього воно водночас може буде укриттям. Я подала заявку на грант, отримала певні гроші, на які обладнала залу, закупила татамі та спорядження. І почались зайняття.

Тут є специфіка місця та історичної ситуації. Тернополяни – люди спокійні та неамбітні, їх треба було запалювати, мотивувати, розважати. Мені на початках здавалось, що я працюю не тренером, а аніматором. Майже половина моїх вихованців – це діти переселенців з регіонів, що потерпають від війни: Суми, Луганськ, Херсон тощо. Це діти, особливо – підлітки, які потребують психологічного підходу, адаптації, інколи з нервовими проблемами: у них бували і агресія, і істерики.

А я десь два роки сумувала за рідними містами, гостро переживала долі своїх рідних, своїх колишніх вихованців – тому певний час не підпускала вихованців близько до душі, працювала суто як тренер. Вже потім звикла, почалось психологічне налаштування, ми стали наче родиною – як і має бути в гарних клубах карате.  

Нажаль, у нас немає спонсорів та меценатів. Уся діяльність здійснюється коштами батьків спортсменів та моєї родини.  

Що вже зроблено? Які плани та цілі на майбутні?

Сьогодні у нас в клубі Шидай займаються понад 90 дітей. Втім, не лише дітей, є й дорослі спортсмени – зокрема, 20-річна Каріна Дрига, яка виступає в ката на високому рівні, неодноразово брала призові місця на великих українських турнірах.

Навесні цього року ми провели відкритий чемпіонат області, до нас приїжджали колеги з Івано-Франківську, Чернівців.

5-6 грудня ми будемо проводити турнір Святого Миколая. Локація – та ж спортивна школа, де відбувся попередній турнір, це краща арена Тернополя на сьогодні. Дуже хочеться зробити цей турнір регулярним та довести до рівню Серії А УФК – проте арена не відповідає вимогам Федерації.

Планую знайти більшу та зручнішу залу для клубу, адже хочу розвивати карате в Тернополі та виводити його на вищий рівень.

Що відбувається з вашими близькими та знайомими в окупованих містах?

Це дуже складне та сумне питання. Мого батька ще восени 2022 року арештували рашисти. Внаслідок катувань він захворів та незабаром помер. Моя мати зараз знаходиться за кордоном.

Мої згадані вище колеги по карате виявились зрадниками та співпрацюють з російським окупаційним режимом. Тренер Сергій Шурпан виїхав з Бердянську, а залу його клубу Дзаншин віджали колаборанти.

Я спілкуюсь з двома своїми вихованцями, яких батьки не відпустили з Бердянська. Перспективні хлопці кинули карате, оскільки не хотіли виступати за рашистів.   

Ви походите зі східного російськомовного регіону. Коли ви перейшли на українську?

Так, я була російськомовною – як і більшість людей нашого краю. Але я завжди любила українську мову і добре вчилась у школі. Тому ще у Вінниці я повністю перейшла на українську, а війна та події, що відбуваються на моїй малій батьківщині зробили моє рішення незворотнім.